Полудень

Після відключення «Випалювача мізків» частина монолітівців утратила віру в своє божество, оскільки С-Свідомість перестала їх контролювати. Роз’єднані та дезорганізовані, колишні адепти Моноліту виявилися легкою здобиччю для Зони та інших фракцій. У цей період один із них, Бродяга, почав цілеспрямовано збирати колишніх братів по вірі, намагаючись дати їм нову мету.

Полудень об’єднує колишніх монолітівців, які намагаються віднайти себе після знищення С-Свідомості та втрати зв’язку з Монолітом. Для більшості з них характерні провали пам’яті, моральна розгубленість і втрата впевненості у власній ідентичності. Попри це, фракція зберігає дисципліну та бойовий потенціал, залишаючись помітною силою в Зоні.

Починаючи з 2013 року, Полудень осів на Дикому острові. Право фракції на цю територію було додатково закріплене договором «Д-4».

Формально Полудень не має офіційного лідера, однак більшість членів вважає таким саме Бродягу.

Фракція декларує нейтралітет щодо інших сил Зони, однак доступ на Дикий острів суворо обмежений і дозволяється лише в окремих випадках. До представників інших фракцій полуденовці ставляться насторожено. За наявною інформацією, доступ на Дикий острів отримували лише сталкери Скіф та Ріхтер.

Окремим напрямком діяльності Полудня стало очищення територій від радіації та токсинів з метою відновлення можливості безпечного життя. У цьому вони співпрацювали з професором Лодочкою, ученим НТЦ «Малахіт».

Спроби мирного існування завершилися після невдалого експерименту з Альфа-артефактом у Х-11: у результаті всі члени Полудня знову відчули поклик Моноліту та повернулися під його гіпнотичний вплив. Фракція фактично припинила існувати. Натомість відновилось угруповання сектантів Моноліту

Полуденівець: Іноді я намагаюся згадати, ким був до того, як у голові з’явився голос. Не обличчя — обличчя не вдається пригадати. Приходять уривки: чужа кухня, стіл під вікном, тепле світло ввечері. Не знаю, моє це чи я вкрав ці спогади у когось. І це лякає мене більше, ніж зустріч із мутантом.

Чому я пішов у Зону? Напевно, не від хорошого життя. Сюди не приходять, коли все гаразд. Можливо, тікав — від боргів, від провини, від порожнечі... А може, просто хотів зникнути так, щоб мене не шукали? Зона це вміє — стирати людей краще за будь-які архіви.

Тепер я сиджу на острові серед іржі, токсичних калюж і старих контейнерів. Ми називаємо це прихистком, але інколи це більше схоже на відстійник для тих, хто не вписався ні в Зону, ні в життя за її межами. Я думаю про Велику Землю й не відчуваю радості. Там, можливо, хтось мене чекає. А можливо, й ні.

Та попри все, я ловлю себе на думці, що хочу згадати. Не щоб повернутися, а щоб знати: я колись був кимось більшим, ніж зброя, ніж фанатик, ніж тінь у Зоні.